Мої батьки дуже добрі люди. Та в житті в них не так багато друзів. Найближчі з них відвернулися вже давно. А все тому, що колись ненька пішла на ризик.
Батьки завжди мріяли про дітей. Але як не старалися – нічого не виходило. Кілька разів мама вагітніла, та щоразу викидень. Медицина тоді не надто розвинена була, варіантів мало пропонували. Врешті вирішила, що доля її така. Присвятила себе роботі та чоловікові.
І ось в 53 роки мама захворіла. Щодня їй було зле. За кілька місяців втратила 10 кілограмів. Ніхто не розумів, що коїться. Спочатку думали, що отруєння. Згодом стало легше, але дедалі частішими траплялися напади болю. Врешті лікар, не розуміючи, в чому справа, відправив рідну на обстеження в обласного центра.
Мама зробила аналізи та чекала на УЗД. Вона вважала, що фахівці знайдуть страшну хворобу. Все питала:
– Ну, що там? Все погано? Лишень кажіть мені правду!
– Жіночко, ви помилилися діагнозом! – здивовано сказав лікар.
– А що там?
– Що-що. Близнюки! Вже четвертий місяць.
Пів лікарні прибігло дивитися на неньку. Вона й сама повірити в це не могла, адже вважала, що в неї вже менопауза. Приїхала додому і зізналася татові. Разом сіли, все обговорили. Вирішили: раз Бог подарував ці життя, значить треба їх зберегти.
Ніхто з друзів не підтримав маму.
– Ти вже стара. Ще помреш під час пологів. Що ти собі думаєш?
– Все добре буде. Термін вже серйозний, дітки ростуть.
– А ти думала, що як вони школу закінчуватимуть, тобі вже 70 буде. Всі з них сміятимуться, що мама, як бабуся.
На щастя, мама нікого не послухала. Увесь термін лікарі слідкували за її станом. Врешті зробили кесарів розтин і ненька народила чудових близнючок – мене і сестру Таню.
Ми зростали найщасливішими дітьми у світі. Адже батьки нас так сильно любили. Тато нам в усьому допомагав, а мама вчила. Мало хто з наших друзів міг похизуватися такими батьками. Щоправда, часом з нас справді глузували через вік батьків. Або ж казали, що ми з дитбудинку, бо такі старі батьки не можуть мати дітей.
Тоді було прикро, але зараз я розумію, що то були дурниці. Я вдячна батькам за все і ніколи б не хотіла мати іншу долю.
Зараз мені 30 років, я одружена, маю синочка. Найбільше щастя те, що батьки досі живі. Моя старенька матуся і зараз залишається активною. Вона охоче готує і постійно кличе нас до себе в гості. Тато хворий, але він продовжує допомагати добрими порадами.
Я написала нашу історію, аби кожен розумів, що не слід засуджувати інших. Треба підтримувати близьких, яке б рішення вони не прийняли. У кожного своя доля. Часто молоді не можуть нормально виховати дітей. Чи не так?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!