Найбільше Євген цінує відео, яких на його телефоні вже кілька десятків. На них – найдорожче: дворічна донечка Еммі, яка вже вміє вимовляти своє ім’я і з усіх сил намагається розповідати щось своєю, дитячою мовою.
Свою дитину військовий бачить лише по відео, а потім – повертається в реальність і лягає спати в один із підготованих окопів. Сни йому сняться рідко. Це або сім’я, або пиво з таранькою. В екстремальних умовах він часто каже: «Як я хочу пива і тараньки…» — це швидко стало темою для жартів серед побратимів.
Євген Пальченко став Героєм України в 24. За магією чисел, саме 24 лютого йому вдалось врятувати життя більше 2 тисяч людей, тисячу одиниць військової техніки та себе. Херсонський напрямок військовий пам’ятатиме завжди.Знайомство через інтернет
З початку повномасштабного вторгнення Євген був вдома лише двічі. На рідну Вінниччину вдруге приїхав 14 лютого. У нього був лише день, щоб привітати донечку з Днем народження та провести час із найріднішими.
Найбільше командир танкової роти 59 окремої мотопіхотної бригади боїться, що донечка перестане його впізнавати. Ці думки посилились, коли дівчинка почала від нього тікати. В армії Євген вже два роки, а доньку за цей час бачив не більше чотирьох місяців, якщо зібрати всі дні до купи.
Той день відпустки став для сім’ї ковтком свіжого повітря: Мар’яна та Євген провели день та ніч за розмовами, розвагами, мріями… А вже зранку реальність змусила чоловіка знову вирушати на фронт, дружину з донькою відправив додому, на Львівщину. Поїзд Мар’яна проводжала сльозами.
«Євген стояв і дивився нам услід, — згадує вона. — Емма закричала: “Татусю, сюди!” Вона махала рукою, щоб він їхав із нами. Я вже не хотіла розлуки. Так потребую, щоб він частіше був з нами».
Познайомилась пара в далекому 2017 через інтернет. Євген якраз проходив навчання у Національній академії сухопутних військ Львова, тому з часом сказав коханій, що збирається в гості.
«Приїхав до нас у село Ясенів на Львівщину. Мама його зустріла, повідомила, що я на роботі. То він ішов пішки до мене на роботу за п’ять кілометрів», — пригадує Мар’яна.
12 вересня 2020 року пара офіційно стала сім’єю.Про Євгена на позиціях пам’ятали не завжди
Той самий ранок 24 лютого застав чоловіка та дружину в різних точках України. Мар’яна з донечкою була на Львівщині, а Євген на Херсонщині вже готувався приймати бій. Його бригада не була готова до такого стрімкого розвитку подій: вони не були згрупованими, а просто розташовувались у межах області. А потім Євген отримав своє завдання: висунутися в район Сергіївки.
«Коли основна частина нашої бригади підійшла в Олешки, зі сторони узбережжя вже був противник із технікою і танками. — пригадує Євген. — У Новій Каховці, з іншої сторони берега, висадився десантник противника із протитанковими засобами. Найкращим маршрутом відходу був Антонівський міст. Там висадилися десантники противника. Моє завдання було прорвати оборону та знищити противника, який закріпився на двох мостах через річку Дніпро.
На правому березі Дніпра ми тримали оборону приблизно до 23:30. Це ще було 24 лютого. На нас вийшла диверсійно-розвідувальна група противника. Також були наліт ворожої авіації, робота ворожої артилерії, мінометів, вогонь протитанкових засобів.
Від командира батальйону отримав команду відійти в район Антонівського мосту на безпечну відстань, здійснити перегрупування, вивезти вцілілих людей і техніку. Коли відійшли, отримали команду від командира військової частини повернутися на міст. Це вже була перша година ночі 25 лютого. Виникла велика проблема з пальним. Нас не заправили. Коли поверталися на міст, із восьми танків п’ять зупинилися. Так мені і поцілили в праву коробку передач.
Майже всі із ЗСУ, що тримали оборону в Херсонській області, були вже заблоковані й узяті в кільце в населеному пункті Олешки. А я в той час перебував в іншому місці. Десь за 30-40 кілометрів від Нової Каховки. Тобто я був ближче до Криму.
І тут керівник штабу питає комбата: “А де “Пісня”?” Це мій позивний. Тобто всі там, під Херсоном, на Антонівському мості, а я за 70 кілометрів від них. Йому кажуть: “А він ще там”. Це був перший випадок, коли про мене всі забули.
Про мене забували на позиціях ще шість разів до вечора 26 лютого. Телефонували й казали: “Ти там? Відходь на Олешки. Ми забули про тебе”. Усі відтягнулися на більш вигідні позиції, а я ще залишався. У мене було 7 танків, які я міг зберегти. Людей з екіпажу я зберіг, а танки не вдалося. В противника їх ж було близько 150-ти».
Зібрався, сів у танк і поїхав. Панікувати не було коли
Євген зізнається, що найсильніше відчуття страху з’явилось під ранок 25 лютого. Емоції, що переживав чоловік у той момент, не можна зрівняти ні з чим: це передчуття неминучого, це тваринний, глибокий страх. Біля Антонівського мосту він лишився сам. 5 танків стали в лісопосадці, шостий стояв у полі, йому відірвало каток. Побратими намагались повернути його в стрій.
Тишу перервав дзвінок заступника командира Олександра Мовчана: «Женю, кидай усе, повертайся. Ти в оточенні, тебе вб’ють!»
Але Євген відповів: «Петровичу, я не вернуся! Я виконую наказ командування і я не відступлю!»
У той момент, як згадує військовий, з очей полились сльози. Зупинити їх не вдавалось, та він і не намагався. Найбільше йому хотілось повернутись до сім’ї, до дружини та донечки.
«Коли він мені це говорив, я хотів його вбити. Ми були серйозно налаштовані до виконання обов’язків. Найголовніше — не панікувати й бути впевненим у рішеннях і діях командира підрозділу. Я був упевненим, але коли Петрович зателефонував, я просто на годину випав, відчув страх. Не хотілося нічого. Я сам, немає жодної опори, підтримки. Але потім чотири рази вдарив себе по щоках. Казав собі: “Все, зберися, ганчірко, нам треба виконувати завдання”. Потрібно було виходити й завдавати нових уражень противнику. Сів у танк і поїхав. Вийшов о 8:00 ранку, хоча треба було о 6:00».
Відвага Євгена зіграла вирішальну роль. Йому вдалось вивести бригаду з оточення та врятувати найдорожче: життя людей, що пішли за ним. Прорив Антонівського мосту він робив усім, чим мав: трьома танками.
Заступнику командира підрозділу з морально-психологічного забезпечення танкового батальйону Євген потім сказав все, що насправді відчував у той момент.
«Казав: “Я там був на чесному слові, морально пригнічений, і ти замість того, щоб підтримати мене як замполіт, почав плакати”. Я дуже шкодував згодом, що говорив йому це. Але ставлюся до нього, як до свого сина, перейнявся його долею. Тому я плакав і просив його тікати звідти», — згадує Олександр Мовчан.
Два танки на всю Миколаївську область
Євген каже, що на речі завжди дивиться тверезо. Перед кожним бойовим виходом подумки прощався із життям. Таке було і під час оборони Донецького мосту двома танками, і в боях за Херсон, і за Чорнобаївку.
«Безсмертних людей немає. Але це наша держава. Слова присяги, що стаємо на захист України, — це не просто слова. Навіть якщо і з аркушика читаємо їх, коли присягаємо. Жодній людині на планеті не вдасться зламати нашу державу. Зрештою, ми свою Кубань можемо ще забрати. Просто треба команду і трохи більше техніки», — каже Євген.
23 травня Євгена нагородили орденом «Золота Зірка» у Маріїнському палаці. Але в це Євгену не віриться і досі: серед танкістів він наймолодший із таким званням.
«Кепкують з мене деколи. Іноді зловживають цим. Буває, якась суперечка виникає, то замполіт каже: “Ти знаєш, з ким говориш? З Героєм України. Давай, заспокойся”», — розповідає чоловік.Ділиться військовий і значенням свого позивного.
«Коли ми з татом щось разом робили або він сам щось робив, і в нього все виходило так, як хотіла мама, то він у захваті кричав: “Пісня!” От воно і прийшло звідти», — сміється.
Коли є можливість, Євген розмірковує про плани на майбутнє.
«Варіантів багато: перепродаж автомобільного транспорту, відкриття кафе чи будівельного магазину, експорт чи імпорт, — говорить Євген. — Кожен військовий після армії більше не хоче бути військовим. Ніколи. Хочеться забути про війну, як про страшний сон».
Дружина військового із цими думками погоджується: «Розумію, що чоловік там, а я — тут. Стараюся розуміти його і підтримати, що б там не було. Щоразу, коли набираю Євгена, мрію почути: “Все, війна закінчилася. Я їду до тебе і до нашої донечки”».
Напишіть нам в коментарях у Facebook!