Не люблю я релігійні свята, вже давно вони нагадують про самотність. Напередодні, зазвичай, йду на могилку до неньки. Кілька років тому її не стало. Відтоді я одна на світі.
А колись стільки мрій було, планів. Саме в такі дні згадую минуле. І свого Миколу, за якого так мріяла вийти. Та мамі він ніколи не подобався. Вона все казала:
– Кислиця солодке яблуко не вродить. От і з твого Миколи нічого не буде з такими пропащими батьками.
Та я нікого не слухала, а потайки бігла до коханого. А тоді настав час вступати до вишу. Я була здібною дівчиною, мріяла стати лікарем. Але останньої миті вирішила відмовитися від цієї ідеї заради Миколи. Не хотіла його покидати. Як ненька не сварилася зі мною — я не слухала.
Наближався час іспитів. І раптом мій Микола прийшов:
– Я їду на заробітки, а ти мене не чекай. Вирушай на навчання.
Він розбив мені серце. Та до медінституту я все ж вступила. Увесь час старанно навчалась і вірила, що одного дня коханий повернеться. Та цього не сталося.
Після навчання я пішла працювати за направленням — фельдшером в сусіднє село. Це було зручно, адже могла жити з мамою.
Кавалерів у мене було чимало, та ніхто не цікавив. Згодом найрідніша захворіла, і я усю себе присвятила догляду за нею. А потім її не стало, і в серці залишилась велика порожнеча.
В нашому селі молоді було не так багато. Подруги всі мої виїхали — хто до міста, хто за кордон. Найближчою людиною стала тітка Олеся, мамина сестра. Вона все мені казала:
– Молода ти ще. Вийди хоч за когось, дитинку народи.
– Та яка там молода! Майже сорок, пізно народжувати.
Я вже змирилася з тим, що завжди буду одна. Вирішила, що моє покликання — лікувати інших.
Так і цьогоріч, очікувала на Трійцю з сумом. Пішла до мами, поприбирала на цвинтарі, гілочку липи залишила. І раптом вже біля воріт зустріла стару подругу Катю.
– Привіт! Ти до своїх приїхала?
– Так, свято, все ж!
– Заходь під вечір на чай, поговоримо.
– Добренько. А знаєш кого я сьогодні бачила. Твій Микола приїхав, прибирав біля батьківської хати. Сказав, що продаватиме.
Мені аж подих перехопило. Не думала, що так реагуватиму. Вже ж не дівка. Та я намагалась приховати свої емоції від Каті. Тихенько пішла додому. Та вже здаля біля своїх воріт побачила чоловіка. Відразу Миколу впізнала. Увесь сивий, хоча йому лишень 42 роки.
– Привіт! Я почув, що ти в селі живеш. Хотів побачити.
– Ну, привіт! А ти хочеш останні зв’язки обірвати? Хату продаєш.
– Так, збирався. А тепер вже й не знаю.
– Чому.
– Послухай. Я ж тоді не просто так тебе покинув. Просто твоя мама благала, щоб не псував твого життя. Бо ж якби ти за мене тоді вийшла — на навчання б не поїхала і лікарем ніколи б не стала.
– Та хіба це вже має значення.
– Для мене так!
– І де ти був усі ці роки?
– Та їздив світом, на заробітках був. А тоді придбав квартиру. А коли почалась війна — вирішив, що маю захищати рідну країну. Бо якщо не я, то хто. В мене ані дітей, ані сім’ї.
– Невже так і не одружився?
– Ні, не зустрів свою людину. Рік воював, а тоді отримав серйозне поранення.
Микола розповів, що його життя ледве врятували. Осколок потрапив просто йому в голову. Усі інші хлопці померли на місті. А він отямився увесь в землі й крові. Нічого не розумів. Кілька годин лежав і прощався з життям. А потім його знайшли. Надали першу допомогу і транспортували до Дніпра, де зробили складну операцію.
– Ось, дивись. Тепер замість черепа у мене тут пластина. – Микола зняв шапку і я побачила страшний слід, який залишила йому війна.
– Я коли лежав там, лише про тебе думав. Уявляв, яким могло б бути моє життя. Які б у нас діти народились, гарненькі, на тебе схожі. Це був мій другий день народження.
Довго ми говорили. А тоді я запропонувала.
– Ти на свята один? Приходь до мене!
– Я якщо прийду, то вже не піду.
– Та я на це і сподіваюсь.
Наступного дня на Трійцю Микола прийшов до мене. Відразу з речами. А я прийняла. Вірю, що тепер все буде інакше. А може ще й народити не пізно. Як гадаєте?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!