Я виходила заміж у 26. За мірками моїх сусідів та інших мешканців села – то дуже пізно, всі вже встигли охрестити мене клеймом “стара діва”. Однак, ніхто навіть не зважав на те, що у мене була гарна робота, я допомагала батьками фінансово, навіть купила татові машину та зробила ремонт у хаті.
Я не жалію про те, що вийшла заміж за Олега. Він дійсно дуже хороший чоловік, я його дуже кохаю. Жалію хіба, що мені попалися такі неадекватні свекри.
По-перше, ми хотіли зіграти весілля десь на весні чи навіть влітку. Але свекруха вперлася – треба робити вже і негайно. І ніякі кафе чи ресторани – ми поставили великий намет на подвір’ї. Мовляв, наші сусіди не звикли до гулянки у ресторані, вони люди прості.
Далі пані Орися почала складати список гостей – запрошувала тих людей, з яким бачилася декілька років тому. Кликала друзів з сусіднього села, навіть родичів закордону притягла. Я ж хотіла просто невелике свято, тільки у колі найближчих людей, які розділять це щастя. А тут приїхали і її співробітники, якась двоюрідна тітка троюрідної бабусі по татовій лінії, родичі аж з 10-го коліна. Словом, там було 170 людей.
Навіть всі страви готували ми. Бо якщо ти замовиш частування з кафе, то на тебе будуть дивитися як на пришелепкувату і думатимуть, що ти білоручка. Тому за тиждень до весілля ми всім селом пекли пляцки, заливали холодці, нарізали салати. Я просто засинала над тістом для короваю, а свекруха все підганяла “давай, роби, бо інакше осоромимося перед гостями!”.
На щастя, ми переїхали до міста, адже мені та чоловікові запропонували у Івано-Франківську гарну роботу. Поки ми живемо на орендованій квартирі та відкладаємо на власне гніздечко. Однак, свекри нас у спокої не залишають.
Влітку ми планували з Олегом поїхати у гори, відпочити. Але замість того ми ледь не щотижня їздили у село та допомагали на городі. То треба картоплю прополоти, то треба бур’яни забрати, то треба огірки та помідори маринувати на зиму. Для пані Орисі це вже була звичка – зателефонувати до нас у п’ятницю ввечері та продиктувати список справ на суботу. І якби вони ще давали нам якісь продукти з городу. Але ні, машиною додому ми поверталися з порожніми руками.
Я вже говорила з Олегом на цю тему. Він мене прекрасно розуміє, однак не може відмовити – це ж його батьки. Вже дійшли до висновку, що нехай він сам їздить у село та працює там як коняка, а я буду в місті залишатися.
Але хіба Олег забув, що у нього вже є жінка? Я не вимагаю від нього зірочки з неба. Але хоча б раз у житті можна піти у кафе, поїхати з друзями на природу чи просто влаштувати романтичну вечерю. Складається враження, що Олегові батьки вадливіші за мене і він досі від них залежить.
Свекри не старі люди, пані Орисі всього 47, пану Роману 48. Ними ще можна поле орати! І якщо їм так важко удвох утримувати господарку, то нехай продають. А ми з Олегом – це не безкоштовна робоча сила. Врешті-решт, у нас є також якість плани та справи.
Боюся, що через таких свекрів я напишу заяву на розлучення. Бо я хотіла втекти з села, а воно ось як вийшло – далі тягне мене туди, немов хоче засмоктати назавжди.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!