Повірити не можу, що зі мною сталася така халепа. Я людина не довірлива, досить скептична. А тут…
Торік ми з сім’єю вирішили переїхати за місто. Продали свою квартиру і придбали невеличкий будинок в селі. До обласного центру всього 10 кілометрів, а яка природа, чисте повітря. Це було найкраще рішення для нас.
Ви не уявляєте, як раділи діти. Вони нарешті мали власний двір. А чоловік охоче зайнявся садом, висадив абрикоси та персики.
Нашою сусідкою була старенька бабуся Альбіна Вікторівна. Діти дуже полюбили її. Вона пригощала їх ягодами, а вони привозили їй гостинці з міста. Я не могла зрозуміти, чому вона зовсім одна. Не стрималася і спитала:
– А де ваші рідні?
– Чоловіка давно нема, а торік й сина не стало. Рак. Онуки в Англії живуть, не приїжджають. Дзвонять лишень, може раз на рік.
Так шкода мені стало старенької. Вирішила провідувати її час від часу. Приходила на чай, привозила продукти з міста, ми сиділи й говорили про все на світі. Мені приємно було, згадувала свою бабцю.
Я щодня їздила на роботу до міста, тож казала Альбіні Вікторівні, що можу їй привозити усе необхідне. Вона писала список ліків, часом деякі продукти. Я купувала все, а грошей ніколи в неї не брала. Деколи мене дивувало, що списки досить великі та препарати від різних хвороб. Та що я знаю про старість? Ми люди не бідні, цілком можемо допомагати самотній.
Час йшов, окрім бабусі я ні з ким в селі не спілкувалась, часу бракувало. А от діти познайомились з місцевими розбишаками, ходили разом у футбол грати. Одного разу син Ромчик прибіг і каже:
– Мамо, а ти знаєш, що наша бабця Альбіна місцева бізнесвумен?
– Що? З чого ти це взяв?
– Вона наче місцева аптека. Продає ліки, виконує замовлення. Ще й кажуть, що дере втридорога. Користується тим, що люди не можуть до міста їхати.
Не можу передати своїх відчуттів. Шок. Я розуміла, що бабця мене використовувала увесь цей час. А я ще й не розуміла, нащо їй стальки ліків.
Скандали влаштовувати я не люблю. Та й гроші свої назад не вимагатиму. Але спілкуватися надалі бажання зовсім нема.
Вчора сусідка зателефонувала.
– А де ти пропала? Чого не заходиш? Я тебе чекаю!
– Бракує часу, робота, не можу.
– А я вже так скучила. Мені там треба ліків підкупити. Ти завтра їхатимеш?
– Ні, обставини змінились.
– Чого? Як же я без твоєї допомоги? Ти ж вже наче донечка мені.
– Донечок не обманюють.
Я поклала рубку і більше не відповідала на її дзвінки. Сьогодні вона прийшла і просила пробачити. Казала, що я маю зрозуміти, адже пенсія в неї мала, мусить виживати. Пропонувала гроші віддати. Та я її слухати не хочу. Як довіряти людині після такого. Поясніть?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!