Торік ми пережили страшну біду. В наше село під Києвом прийшли окупанти. Дивом нам вдалося виїхати. Зібрали дітей, сіли в машину і рушили. Майже нічого не взяли, лише документи та трохи грошей.
Та головне – безпека дітей. В нас п’ятнадцятирічна донька і десятирічний син. До народження дітей ми підходили виважено, були вже не дуже молоді, мали гарну роботу, заощадження. Торік втратили все.
Ми приїхали в село до батьків чоловіка на західну Україну. Там добрі люди дозволили нам жити в будинку, який стояв порожнім. Ні копійки за це не взяли. Було важко, адже ми звикли до зручностей, а тут ні води, ні санвузла. Діти постійно скаржилися. Та згодом все налагодилось.
Зараз ми б радо повернулися додому, та вороги зруйнували наш будинок і ми не знаємо, коли його відбудують. Тож мусимо й надалі жити в селі.
– Люба, життя триває, і це велике щастя. Ми маємо народжувати! Все вийде.
Я повірила йому. Адже справи дійсно йшли вгору. Ми досить непогано заробляємо, вирощуємо розсаду. Крім того, чоловік працює дистанційно. Та коли розповіли про вагітність батькам – почули страшні речі.
– Ви здуріли народжувати в такому віці, ще й під час війни! – кричала моя свекруха. – Ми не зможемо вам допомагати. Самі старі вже. Вам треба подбати про тих дітей, що є, але не народжувати ще.
Не підтримала мене й моя мама. Від цього я страшенно засмучена. Не знаю, що робити. А раптом ми дійсно не впораємось? Як бути?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!