От мені цікаво, відколи це наші українці стали такими правильними і безгрішними?! Війна ще в 2014 році почалася, а крильця тільки зараз у всіх повиростали?!
Це я до чого… Недавно поверталася з роботи пішки. Надворі було вже досить темно.
На півдорозі до хати вирішила подзвонити сестрі. Балакаю з нею, роззираюся по сторонах, щоб часом якийсь самокат мене не підбив (молодь тепер гасає на них, як шалена). Аж раптом бачу хлопець сидить під будівлею старої школи.
Зігнувся, голову опустив і навіть не рухається…
Я зупинилася біля нього, пройти повз просто не могла — раптом людині погано стало!
– Іринко, зателефоную пізніше!
– Що вже сталося?
– Та чоловік якийсь біля школи сидить. Знаєш, отут, біля моста?
– Ти здуріла? В рятівниці вирішила побавитися? А раптом він небезпечний? Краще не підходь до нього, або попроси когось з чоловіків тобі помогти…
Погодилася. Це, правда, виявилося не так просто, як здавалося — райончик досить безлюдний. Через 3 хвилини помітила, що мені назустріч йде якийсь хлопчина. Підбігаю до нього і кажу:
– Там хлопець сидить — не знаю, що з ним. Треба помогти, а сама боюся підходити. Допоможете?
– Ага! Мені ще тільки з пияцюгою цілий вечір возитися бракувало. І вам не раджу! Війна в країні, а воно таке виробляє!
Не встигла я й оком змигнути, як незнайомець шмигнув через дорогу і спокійнесенько собі пішов, куди й планував.
Щоб ви собі розуміли, аналогічну розмову мала ще з трьома представниками “сильної” статі.
Нарешті впала в нерви і підійшла до незнайомця. Потрусила його трохи за плече — в ніс вдарив різкий запах алкоголю. На вигляд бідоласі було років 30, не більше.
Він навіть не реагував на мене спершу, я вже злякалася, що влипла в якусь біду, почала переживати, що ж робити з ним далі. Але, дякувати Богу, повз проходила пара з дитиною. Чоловік побачив мій розгублений вигляд і вирішив допомогти:
– Ваш?
– Та ні! Я випадково його побачила, коли проходила повз. Видно, що п’яний, але хіба ж то привід кидати людину напризволяще?!
– Ви праві! Ніхто не знає, що в нього могло статися…
Чоловік присів, помацав пульс хлопчини, а потім глянув на його обличчя. На якусь мить він аж закляк, а тоді зиркнув на свою жінку і сказав:
– Галю, це ж наш Вітька!
– То ви його знаєте?!
– Аякже! То сусід наш! Як він тут опинився? Треба Любі подзвонити — вона ж його всю ніч розшукувала. Дякую Вам, що не пройшли повз. Він же військовий! Тямущий хлопець! Але відколи повернувся з нуля, не дає собі ради… Каже, тільки алкоголь його заспокоює — інакше навіть не засне.
Я розгублено дивилася на молодого хлопця, який потроху приходив до тями. Мені було його щиро шкода, але не тільки тому, що я дізналася про те, що він наш захисник.
Хіба ж можна судити людину тільки по її помилках?! Нехай він і напився до такого стану, але чи робить це його недостойним простого людського ставлення?
А як би Ви вчинили в такій ситуації?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!