– Синку, мені так захотілось оселедця? Купиш? – спитав Петро у свого сина.
– Ти ще пироги не доїв. Вже оселедця тобі подавай!
– Андрійку, та візьми десь навіть там, де найдешевше. Порадуй старого батька. Ну так захотілось.- просив тато
– У мене часу немає. Їж те, що тобі дають і не вигадуй.
Андрій, думав, правильно його дружина говорила, що пора батька в будинок перестарілих здавати. Бо спокійного життя у них з ним не буде.
Хоча Петро весь час старався для дітей. Навіть будинок у селі продав і перебрався до них у місто на квартиру, яку купила за гроші з проданої хати. Сину ж не вистачало, а батько захотів його виручити. Не міг дивитись, як син мучиться. Бо ж Андрій і подав пропозицію про продаж житла. А Петро не зміг відмовити.
Так він і опинився в одній житлоплощі з сином, невісткою і внучкою. Та почувався він тут геть непотрібним. Невістка лаялась і кричала на нього з приводу і без. Онучка навіть говорити з дідом не хотіла. От Петром і боявся лишнє слово комусь сказати. Забився в один куток і сидів там тихенько.
Йшов час. Онучка стала уже зовсім дорослою. Збиралась заміж.
– Катя з чоловіком у нас жити збираються. Тому тобі доведеться пожити у будинку для людей похилого віку. Ти не переживай, там про тебе дбатимуть. Тобі буде добре. Ми будемо часто навідуватись – заявив Андрій до батька – Сам розумієш, ми тут всі не помістимось.
Старий заплакав. Не такої старості він чекав. Йому важко було підібрати слова.
– Я завжди тобі у всьому допомагав. Хотів, щоб тобі було краще. Навіть будинок свій продав. Все для мого Андрійка, для синочка. А ти навіть не спитав мене чи хотів я його продати? У мене там було стільки спогадів. Я там народився. Там я і хотів померти. А не з чужими людьми у незнайомому приміщенні. Це така твоя віддяка, сину?
– Тату, ти перебільшуєш. Ми не покидаємо тебе назавжди. Коли Катя з чоловіком знайдуть собі хороше житло, повернешся назад.
Андрій тільки розізлився на слова батька. У будинок для людей похилого віку все-таки його відвіз. Старий дуже переживав перший час. Не знав, як себе поводити. Відмовлявся їсти. Та згодом змирився і звик до нового житла. Син, попри свої обіцянки, так до батька жодного разу і не приїхав. Петро помер через пів року. Після смерті чоловік доволі велику суму грошей заповів Ганусі, дівчині, яка доглядала за ним в будинку. Вона була добра з ним. Розмовляла, заспокоювала.
Андрій був сердитий, коли відкрив заповіт, а не побачив там свого імені. Адвокат передав лиш записку сину від батька: “Я хотів спокійно дожити свої роки. Ти був зі мною дуже жорстоким. А Ганнуся була зі мною в усі ці дні. Вона заслужила на ці гроші більше, аніж ти.”
Як думаєте, правильно зробив Петро, що залишив спадок Ганусі? Що скажете про ставлення сина до батька?