Своє дитинство згадую з жахом. Тато постійно пив і влаштовував скандали. Мама ніколи нас не захищала, а часом могла з ним разом хильнути. Я мріяла, що закінчу школу, втечу і більше ніколи не повернусь. Так і зробила. Навіть на свята не приїжджала, бачити їх не хотіла. Вони страшенно образились і квартиру на молодшу сестру Катю переписали.
Та мені й не треба було тієї нерухомості, головне, щоб їх не бачити. Сама вивчилась на швачку. Почала працювати в ательє. Згодом зустріла Михайла, ми одружились і вже разом поїхали на заробітки, щоб на квартиру назбирати.
Повернувшись, придбали житло. Згодом з’явилися діти, син Назар та донька Олеся. Намагалася все зробити, аби в них гарне дитинство було. Таке, про яке я колись мріяла. Тепер діти вже дорослі, навчаються в інституті.
І ось, коли минуло тридцять років – мені раптом зателефонувала татова сестра.
– Твій тато хворий. З ліжка не встає. Ти маєш приїхати його доглядати.
– А мама де?
– Мама теж хвора. Їй важко?
– А Катя?
– Катя поїхала. Залишила чоловіка і вийшла заміж за німця.
– То нехай гроші дасть на доглядальницю. Квартиру ж на неї переписали.
– Не хоче, каже, що їй самій грошей бракує.
– Ну, звичайно. Це схоже на Катю. Але мені байдуже. Нехай віддають квартиру комусь іншому, хто погодиться їм за це допомагати.
– Та як ти так можеш? Це ж твої батьки!
– Мені байдуже.
Я кинула трубку. Сама не знаю, коли я стала такою жорстокою. Але, правду кажучи, мені досі боліло, що таке важке дитинство мала. Не можу пробачити. Можливо, я не права? Як ви думаєте?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!