Свекруха вже 10 років як одружена з італійцем, тому в її будинку ми приймали родину з Маріуполя. Повірте, деякі люди й краплі не роблять зараз, що робимо ми!
Але я не хочу розмовляти про війну. Ні, сьогодні мова піде….за мову!
З самого дитинства я розмовляла російською мовою. Харків, кордон з росією. Цінники у магазині, домашні завдання, тренери з гімнастики – все-все-все було російською. Але мої дітки добре знають українську, син навіть їздив на олімпіади, донечка знає вірші Шевченка та Франка на пам’ять. А як гарно вони співають “Ой у лузі червона калина.”
Української мене навчила бабуся. Вона пережила війну, тому чудово знала, якою ціною нам далася незалежність та мова:
– Ніколи не забувай, що ти українка та повинна розмовляти українською!
Звісно, в університеті були викладачі, які говорили також українською, але їх було дуже мало. Деякі місцеві харків’яни могли “утісняти” одногрупників зі Львова чи Івано-франківська за те, що вони говорять “сільською” мовою. На щастя, Бог дав мені розуму так не робити.
За 6 місяці в у Італії я помітила дивну річ щодо наших переселенців.
Наприклад, з нами жила родина з Луганську. І вони почали вчити перше…українську! А вже потім італійську, свекруха допомагала.
– А я нікагда украінской язик нє учіла. Даже в школє стіхі Шевчєнка на русскам учіла, – каже біженка Олена.
Але я бачу великий прогрес у її навчанні. Так, спершу вона плутала слова, не могла правильно вимовити та скласти до купи речення. Але помалу вчиться та не здається.
І знаєте, що мене тривожить? Чому ціною тисяч життів мирних людей з Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Маріуполя ми тільки зараз починаємо говорити українською мовою?
Знаєте, у Італії з російською мовою все дуже суворо – тебе навіть не будуть обслуговувати, якщо почують бодай слово. Одразу просять або англійською або ж італійською.
Соромно, що деякі українці досі розмовляють мовою окупанта, слухають російські пісні та дивляться те ганебне телебачення. У них замість мізків – звичайна вата.
Дуже соромно…