Декілька днів тому повертався до Києва з побратимами. Ми були у Бахмуті. Там пекло, інакше не скажеш. А так хотіли рідних побачити, на Великдень побути з родиною.
Заходимо у формі на базар у одному зі спальних районів. Було вже пізно, деякі магазини зачинялися, люди збирали продукти. Помітив одного старенького дідуся, який продавав домашнє молоко, сир, сметану та овочі.
– Діду, зважте нам декілька помідорів. І дайте літру молока. То скільки вийде?
– Синку, для вас безкоштовно віддам, – лагідно відповідає дідусь.
Навіть переді мною зняв свого кашкета, дістав пакетик целофановий та обережно складав помідори всередину.
– Діду, та ми не можемо не заплатити. Скільки, кажіть, 50 гривень за кілограм чи скільки?
– Ні, синку, я від вас грошей не візьму. Ви і так багато чого для нас зробили!
– Діду, якось не зручно. У вас, певно, пенсія мізерна. Треба ж на щось жити.
Тут дідусь промовчав, сумно видихнув.
– Знаєш, синку, нема ціни грошам, коли нема волі. Ви ж нас бороните від тої московської напасті, життя віддаєте за Україну. Так що не прийму від вас ні копійки. Якби не ви – не знаю, чи я би дожив до цього дня.
Все-таки, ми з друзями заплатили йому гроші за помідори. Але зате дідусь нам просто в рюкзаки запхав все молоко та домашній сир, які були на прилавку.
Але добре, що ми разом стали проти ворога. Кожен з нас герой, навіть якщо не брав до рук зброї. За нами перемога! Україні переможе!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!