Ми з Русланом давно вже збирались одружитись, але постійно якось ця подія відкладалась. Хотіли спочатку на житло власне назбирати, а потім уже думати про штампи в паспорті.
Але з початком повномасштабної війни зрозуміли, що жити треба тут і зараз, а не чекати погоди з моря. Весілля в нас не було, бо це не на часі, та і грошей зайвих немає на це. Просто розписались та й по всьому. Орендувати квартиру — дороге задоволення, а в нас усі гроші відкладались на перший внесок за квартиру. Тому тимчасово ми оселились у моєї свекрухи.
Від цього я була, м’яко кажучи, не в захваті: стосунки у нас завжди були складними, бо ми дуже різні люди. Я — дитина сільська. Батьки змалку привчали до порядку, тож виросла я дуже працьовитою. Люблю, щоб усе лежало на своїх місцях, і вдома був затишок. А от у Лідії Петрівни інші погляди на життя. Для неї на першому місці завжди стоїть вона сама. На косметолога в неї йде більше грошей, ніж люди на ремонти витрачають.
Тож коли ми з’їхались, першим ділом я прибрала весь той безлад, який свекруха створювала роками. У будинку, чесно кажучи, аж дихати стало легше.
Свекруха готувати не дуже вміла, тому вже через тиждень почала під’їдати мої страви. Спочатку я терпіла, було не шкода. Але ж продукти ми купували окремо! Виходить, вона весь час просто їла за наш рахунок. Комунальні теж сплачували ми, вдома прибирала лише я, за подвір’ям доглядати мені ніхто не допомагав. Коли я вже не витримала і натякнула, що їсти можна і за свої гроші, свекруха зірвалась на мене і закричала:
– Поки ти живеш тут — свого в тебе нічого немає. Усе воно наше, усе моє. Не хочеш так жити, прошу дуже — винаймай квартиру.
Після цих її слів ми довго ще не говорили. Але, щоб не засмучуватись зайвий раз, я з головою поринула в домашні справи. Влітку біля хати багато роботи: посадити городину, доглянути те все, зібрати врожай, зробити закрутки на зиму… Словом, усе йшло за планом, аж поки Лідія Петрівна не купила трьох свиней, десяток гусок і кілька бройлерів. Ясно було, що сама вона їх доглядати не буде. Це вона мені роботи підкинула, щоб життя казкою не здавалось. Я біля того всього б і пальцем не ворухнула, якби не жаль до живих тваринок.
Від такої кількості обов’язків хотілось просто вити. І це все додавалось до моєї основної роботи. Але жалітись не було кому: чоловік тяжко працював майже цілодобово, щоб заробити на нашу мрію.
Я продовжувала мовчати, але почувалась звичайною рабинею у цьому домі. Фіналом у цій історії став приїзд сестри мого чоловіка.
Свекруха віддавала їй свіжі овочі з мого городу, ковбасу домашню, яку я сама зі свині зробила, а потім в хід пішли і мої свіжі закрутки.
Це стало останньою краплею. Я виказала все, що було в мене на душі, зібрала речі і повідомила чоловіка, що буду розпочинати нове життя. Навіть, якщо він не захоче їхати зі мною, я все одно поїду жити до своїх батьків.
От скажіть, чому таке трапляється і що з цим робити?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!