Вечір п’ятниці. Ми з чоловіком збиралися смачно повечеряти і лягти спати, тим паче світло мали о 21 вимкнути за графіком.
Аж раптом пролунав дзвінок в двері.
– Ти на когось чекаєш?
– Та ні. Може, Галя по сіль прийшла?
Яким було наше здивування, коли на порозі квартири ми побачили нашого сина.
– Остапчику, щось сталося?
– Я сьогодні у вас заночую. Ви ж не проти?
– Та ні, звісно.
Син роззувся і пішов до кімнати, яка ще рік тому була його.
– Приготувати тобі щось смачненьке? – спитала я, бажаючи хоч якось розвеселити Остапа, в якого на чолі писало, що він посварився з дружиною.
– Ні, дякую. Хіба чаю вип’ю.
За чашкою трав’яного напою нам з чоловіком вдалося “вибити” з хлопця зізнання, що ж таки трапилося.
– Та нічого особливого! Оксанка, як завжди, з мухи слона роздула. Королева драми, чесне слово.
– Спокійно, сину. Хіба гарно так про кохану людину казати? В чому справа?
– Випадково зустрів свого однокласника Мишка. Пам’ятаєте його? Ми ж колись так товаришували, а тут такий сюрприз. От ми і засиділися з ним в барі. Мені якось і в голову не прийшло подзвонити Оксані. А час так швидко збіг. Дивлюся на телефон – 4 пропущені виклики. Перенабрав, а вона мені як випалила…
– Що? Що сказала? – допитувалася я.
– Щоб я ночував там, де провів вечір…
– А ти що?
– А що я, мамо?! Не хоче мене бачити – не треба! Я теж не робот. Важко працюю, заробляю гарні гроші – хіба не маю права бодай раз у році розслабитися і відпочити?!
– Добре, синку. Зараз тобі треба заспокоїтися і поспати. Поглянь, вже он вени на чолі від злості повилазили. Вранці з усім розберемося, – запропонував Петро.
В суботу прокинулася трохи швидше, ніж планувала. Посмажила своїм улюбленим чоловікам сирнички, відкрила свіже смородинове варення і накрила на стіл.
– Мамусю, як смачно пахне. Аж настрій піднявся!
– Так і планувалося. Ну, що? Сідаємо до столу.
Тему вчорашнього дня боялася зачепити і я, і Петро. Балакали про погоду, політику, ціни – про все на світі, тільки б випадково не згадати в розмові Оксану.
Остап доїв останній сирник, задоволено усміхнувся і сказав:
– Який гарний у мене вихідний! Піду напевно іще посплю.
– Добре, синку. От тільки спати ти будеш у себе вдома! – відрізав чоловік.
– А зараз я де? Хіба не вдома? То от в чому справа – ти кімнати мені пошкодував?
– Не верзи дурниць! Твій дім там, де твоя дружина. За стільки часу подружнього життя ти мав би вже це зрозуміти.
– Угу, тільки є одне “але” – забув, що вона сама мене на поріг квартири не впустила? Не хоче мене бачити… А за що? За те, що я захотів випити пива зі старим другом?! Я ж не її власність!
– Помиляєшся! Ти коли на рушничок в церкві ставав, про що думав? З того прекрасного дня ви з Оксанкою одне ціле!
Я бачила, як між Остапом і Петром починають літати іскри, тому обережно втрутилася в розмову.
– Синку, ти ж знаєш, ми завжди на твоєму боці, але батько правий. Ти повинен був попередити дружину. Вона ж чекала на тебе, вечерю зготувала. А ти зник без жодних попереджень. Хіба так важко було зателефонувати?
– То це знову я в усьому винен?
– І ти, і вона. Ти забув попередити, Оксанка дала волю емоціям. Одним словом, збирайся! Йди миритися з дружиною.
Поки Остап роздратовано натягав куртку, я місця собі не знаходила, але перечити словам чоловіка не сміла. Я ж розумію, що він цілком правий.
– Синку…
– Я думав, хоч в батьківському домі мене підтримають – та де ж там!
Грюкнув дверима так, що мало штукатурка не посипалася.
– Дарма ми так, Петре. Дитина в нас розради шукала… Може, би завтра помирилися. Їх же в гості запросили.
– Миритися треба вдома! Сама знаєш, чому. Що то за сім’я така, коли чоловік від жінки в батьків ховається?
Я підтримувала чоловіка, але наступного дня таки не втрималася – зателефонувала сину.
– Остапчику, щось у мене ноутбук барахлить. Ти не подивишся?
– Добре, мамо, але не сьогодні. Ми з Оксанкою в гості збираємося.
Хух, дякувати Богу, що все добре. Я підійшла до Петра і міцно його обійняла.
– Ого, а то що таке? У мене ніби не День народження, – сказав він і щиро засміявся.
– Просто хотіла пригорнутися до наймудрішого чоловіка в світі.
Чи погоджуєтеся Ви з думкою Петра?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!