Ми переселенці. Торік переїхали з Мелітополя на Буковину. Знайомі знайшли для нас квартиру за досить пристойною ціною. За цей час ми вже облаштувались. Я знайшла роботу в магазині, діти пішли до школи. В нас два сини, їм тут подобається.
Спочатку нам було вкрай важко. Ми ж усе залишили та навіть не знаємо, чи колись ще побачимо власний дім, чи він вціліє. Колишні сусіди вже писали, що з хати усе винесли мародери.
Та тут ми вже звикли, містечко затишне, невеличке, гори неподалік. Єдине, що вулицями постійно ходять представники військкомату. Через це чоловік не може й з дому вийти, прогулятися. На облік він не ставав, бо ж одразу на війну відправлять. Працює дистанційно, не офіційно, коли замовлення є.
І ось нещодавно стався прикрий інцидент. Війкові обходили усі квартири, намагалися знайти ухилянтів, розпитували місцевих. І уявляєте, одна бабця, з сусіднього під’їзду розповіла їм про мого чоловіка. Щастя, що він їм двері не відчинив.
Я коли прийшла додому і дізналася це все – відразу пішла до тієї Тетяни сваритися:
– Вам що, робити нічого? Сидіть собі дома й не лізьте в чужі справи!
– А чого твій в хаті ховається, лишень покурити виходить і пиво на лавці п’є, біля під’їзду коли стемніє. Мій син воює, ваші землі звільнює, а ви тут розважаєтесь!
– Не всі можуть воювати, ви це розумієте? І в нас діти!
– В мого Андрія теж діти та дружина. Прийдуть ще раз – знову розкажу, ще й до квартири проведу.
– От же ж змія.
Я її мало не побила. Не розумію, як таких людей земля носить. Така підла і зла. Ми й так постраждали, усе втратили, то я маю ще свого чоловіка на смерть відправити? Це чесно! Як ви вважаєте?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!