– Бабусю, хочете пиріжки з картоплею? Сама пекла!
Богдана — єдина людина, яка спілкується зі мною. Вона тут медсестрою працює. Дбайлива, чуйна, наче вже рідна. В геріатричному центрі таких важко знайти. Всі байдужі.
“Як шкода, що моя невістка не така. Та й донька теж”, – думала я щоразу, як зустрічала Богдану.
Своїх рідних я вже давно не бачила. Донька вже давно в Канаді живе, переїхала відразу після університету з хлопцем. Я тоді ще досить молода була і ніколи не думала, що доживатиму віку в будинку для літніх людей, які нікому не потрібні. Залишилася з синами. Один вже одружений був, інший Петро, тільки-но школу закінчив. Такий хороший хлопчик, а як виріс — якийсь непутящий став, ні освіти не здобув, ні роботи не мав. На шиї у мене сидів.
– Мамо, це якось нечесно. Я з сім’єю, з дітьми живу в маленькій орендованій квартирі, такі гроші віддаємо. А Петро з тобою, як кіт в маслі.
– Синку, ну що я можу зробити. Він моя дитина, не вижену.
– Продамо твою квартиру, а гроші поділимо. Щоб чесно було. Я нарешті зможу придбати житло — вже й придивився.
– А мені на вулиці жити? Та й Петро гроші прогуляє і теж ні з чим залишиться.
– Ти з нами житимеш. Скоро тебе й так треба буде доглядати. Невже думаєш, що Пєтя це робитиме? Та і я з ним говорив, він лише за. Каже, що поїде до Чехії до друзів, там працюватиме.
Засмутила мене ця розмова. Квартира велика гарна була. Чоловік покійний гарно заробляв, мав посаду, квартиру отримав. А тепер доведеться у невістки в приймах бути. Та з іншого боку, синові важко. Діти в нього вже дорослі, всі туляться в чужій хаті.
– Ти казав, що вона не заважатиме. А вона всюди носа пхає, повчає на кожному кроці.
– Ти не забувай, що це моя мама, і без неї ми б нічого не купили.
– Ага. Гроші порівну поділили, а живе вона з нами!
Так неприємно таке чути. Та подітися не було куди. Через постійний стрес в мене почав підійматися цукор. Врешті діагностували діабет. Я пояснила невістці, що тепер не можу їсти те, що вони. – Я тепер на дієті сидітиму. Треба окремо їжу готувати.
– Я не маю часу вам окремо готувати.
– То давай я сама. Хіба не зварю дві картоплини.
З кожним днем ставало важче. Врешті син заявив.
– Мамо, я придбав путівку в санаторій для хворих на діабет. Поїдеш — полікуєшся.
– Санаторій? Дякую, синку, це гарна ідея.
Я дійсно щиро зраділа, що зможу підлікуватися. Та коли Василько мене привіз — зрозуміла, це зовсім не санаторій, а геріатричний центр, тобто будинок для літніх людей, де залишають непотрібних стареньких. Син обіцяв, що це лише на місяць, та минуло вже три роки. Провідує мене лише на великі свята. На Великдень три писанки та пасочку маленьку привіз.
– Сину, а коли ти мене забереш?
– Ось, донька в університет поїде, місця більше буде, то заберу.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!