У мене з батьками останнім часом стосунки геть погіршилися. Навіть зі свекрами я більше спілкуюся, ніж з ними. Навіть на свята не хочу приїздити чи вітати по телефону.
Річ у тім, що моя мама отримала у спадок будинок у якомусь селі. Там жила бабусина старша сестра, Галина Миколаївна. Вона не мала ні чоловіка, ні дітей. А років ще 20 тому виїхала в Італії на заробітки.Довго працювала, заробила собі всі болячки світу і цього травня її не стало.
Ну і самі розумієте, що будинок перейшов моїй мамі. Я щиро сподівалася, що батьки продадуть ту хату та гроші віддадуть мені. Будь ласка, не треба писати і думати, що я така меркантильна дівчина, що хочу тільки гроші. У мене з чоловіком зараз дуже складна фінансова ситуація.
З початком війни чоловік Павло втратив роботу. Просто 26 лютого директор заявив, що закриває фірму та звільняє весь персонал. І от досі Павло перебивається тимчасовими підробітками. То таксує, то ремонтує машини на СТО, а на вихідні йде охоронцем на заводі працювати.
Мене, на щастя, не звільнили, але врізали зарплату в половину. Тому зараз я отримую 12 тисяч гривень, інколи 15. За курсом долара це приблизно 500 $. А нам треба якось вижити – купити продукти, заплатити за оренду квартири та комунальні послуги, синочку придбати на літо одяг та іграшки.
Добре, що свекри мають дачу та часто привозять нам домашні продукти та консервацію. Якби не вони, то ми з чоловіком точно би з голоду пропали.
Ще до війни ми планували купити власне житло, бо поки мешкаємо на орендованій квартирі. Це далекий район, до роботи я їжджу пересадками. Старий, побитий ремонтик, радянського типу. Поруч нема ні супермаркету, ні дитячого майданчика чи автобусної зупинки. А серед сусідів – одні пенсіонери.
Але через війну ціни на квартири підскочили втричі, а то і більше. Ми навіть кредит боїмося брати, бо не знати, чи зможемо ці борги віддати.
І от коли мама мені сказала за будинок, то я зраділа. Хоча це важко назвати нормальною хатою. Швидше, сарай. Стара покрівля, подвір’я заросло травою, дошки на паркані прогнили та покосилися.
– Мамо, то ти хату продаси?
– Ні. Думаємо з татом собі там дачу зробити.
Такі слова мами мене дуже шокували.
– Чому? Хіба не краще цю халупу продати, а гроші нам віддати? Вистачило би на двокімнатну квартиру десь у нашому місті.
– Ні, я не можу її продати, то ж пам’ять про бабусю Галину. Якщо хочеш – то переїжджай до села, ми допоможемо зробити тут ремонт і живіть на здоров’я!
Ні мама, ні тато мене взагалі слухати не хочуть. Поставили ультиматум – або я тут житиму, або ж не буду качати свої права і командувати. І це мене дуже образило. Батьки чудово знають, які у нас з чоловіком труднощі, що ми живемо на орендованій квартирі. А що як власниця завтра вирішить підняти оплату чи взагалі виселить нас?
Я тоді 3 дні поспіль плакала. Не очікувала такої підлості від рідних батьків. Добре, якщо на мене їм байдуже, але могли подумати про свого онука! Я ж квартиру не тільки для себе хочу.
Ні я, ні чоловік взагалі не розглядаємо такий варіант, аби переїхати в те село. То просто глухомань! Там навіть школи чи садка нема, треба їхати аж у сусіднє село. А яку там роботу шукати? Піти кудись на ферму чи на тракторі їздити?
І через це я дуже сильно образилася на батьків. Якщо вони не хочуть нам допомогти, то я не буду більше про себе нагадувати. І з сином забороняю бачитися. Сподіваюся, що вони колись усвідомлять цю помилку.
А що б ви порадили зробити нашій читачці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!