Я (як і більшість українців) втратив роботу з початком війни. Наш офіс від американської компанії зачинили, працівників звільнили. Добре, що хоча б виплатили зарплату. Тоді я взагалі не знав, що робити і як бути далі. Мені 30, у мене жінка, двоє маленьких дітей. Їх треба якось годувати, купувати іграшки, продукти.
На щастя, мій товариш зі школи запропонував роботу на заводі. Звісно, зарплатня втричі менша, ніж була раніше. Однак, я не мав ніякого вибору та погодився. Кому зараз не легко шукати роботу під час війни?
На заводі все інакше. Стоїш цілу зміну на ногах, нема часу навіть перекусити. Голова болить, все тіло ломить, дихаєш тими випарами, тягаєш важкі коробки. Ще залишався на нічні зміни, аби була хоча б якась надбавка до зарплати. Через таку роботу я сильно схуд та заробив проблеми зі спиною.
Того ранку я повертався з цілодобової зміни. Добре, що у маршрутці було вільне місце, я сів біля вікна. Хотів покимарити декілька хвилин, поки додому їду. А ще живіт гучно бурчав від голоду.
З кожною зупинкою людей ставало все більше і більше. І тут в салон заходить молода дівчина. Гарно одягнена, з манікюром, губи намальовані, що аж за кілометр їх видно. Брендова сумочка, дорогий телефон та годинник, цокотить підборами.
Вона підійшла до мене та легко поплескала по плечі:
– Вибачте, ви б не могли мені поступитися місцем? Мені важко стояти на підборах.
Я похитав головою. Повірте, у мене не було сил навіть аби просто піднятися. Якби я встав – то точно би впав на ту дівчину та переламав їй всі кістки.
І тут почалася справжня катавасія, інакше не скажу. Майже всі пасажири у автобусі кричали на мене, дивилися косими поглядами. Бабусі на передньому сидінні привселюдно називали мене “козлом”, “хамом”, “свинею”. Один чоловік, десь мого віку приблизно, підвівся та поступився дівчині місцем.
– Знаєте, зараз і так нормальних чоловіків не залишилося в Україні. Одне бидло! – і показав пальцем на мене.
– Дякую, хоча б один вихований чоловік знайшовся, – гучно сказала дівчина з нотками сарказму в голосі.
Добре, що скоро була моя зупинка та я вийшов геть з автобуса. Хоча… Мене трохи з нього виштовхали, хотіли навіть підніжку поставити, що ледь не впав на сходинці.
Я погоджуюся з тим, що чоловіки повинні показувати свої галантні манери. Однак, не кожен це може. Ні, не через виховання чи паскудний характер. Просто інколи нам важко навіть підвестися з місяця. Ніхто ж не знав, що я день та ніч відпахав на тому заводі, як проклятий. Що я мав час, аби тільки випити гарячого чаю та перекусити двома бутербродами. Що я давно мрію вже про теплий душ та виспатися.
Тому прошу всіх людей – будьте трохи співчутливими до інших. Адже ви не знаєте нічого про інших. І не варто осуджувати чоловіків тільки через те, що вони не поступилися місцем у автобусі. Можливо, хтось також втомлений їде з роботи? Можливо, у когось дуже хворі ноги та він не може стояти?
Будь ласка, майте каплю співчуття до нас!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!