Минулого року в березні життя Ольги змінилось назавжди. Вона дізналася про те, що на війні життя її коханого обірвалося. Миколі було всього 25 років. Чоловік був вмотивованим побудовою військової кар’єри, але війна все перекреслила.
Після загибелі його цивільна дружина намагалася довести їхні родинні зв’язки.
«Я сама не вінничанка, а з Києва. З Миколою ми познайомились ще у 2018 році. Він служив за контрактом у Миколаєві. Поїздила я за ним. Микола з Вінниччини, частина його тут, тому вирішили осісти у Вінниці та будувати життя. Ми мали плани, Коля повинен був здобути вищу освіту військову, щоб мати можливість рости по службі. Коли почалось вторгнення він знаходився в Краматорську, місяць йому залишався до ротації, але війна внесла свої корективи», – розповідає Ольга.
В останній день життя Миколи пара встигла порозмовляти телефоном. Він не збирався помирати.
«В той день я саме займалась тим, що перевозила батьків своїх з Фастова сюди у Вінницьку область. Там в селі чудом з’явився інтернет і ми ще змогли поспілкуватись в смс.
Останнє, що він мені написав: «Комашечка, щойно була пожежа, але ми її ліквідували. Не переживай, все добре, я живий, кохаю».
Все це останнє, що він мені написав, мої повідомлення до нього чомусь не доходили. Вже зранку Микола на зв’язок не виходив. Я ледь додзвонилась наступного для до його побратима, який не почав одразу відповідати про Миколині справи, а просто почав йти передавати слухавку командиру.
Він йшов, я чула кроки і з кожним кроком я вмирала, бо вже відчувала, що почую. Командир мені сказав, що Миколи більше немає. Він загинув.», – згадує зі сльозами на очах Ольга.
Тоді війна тривала лише місяць. Були проблеми з налагодженням логістики, не говорячи про доставлення тіл полеглих воїнів.
«Я розуміла, що повинна швидко доставити його додому, щоб поховати його. Всіма правдами та не правдами, але не дозволити цьому процесу затягнутись на місяць. Чудом мені таки вдалось це зробити за шість днів. Тоді такий час був, що подібні речі здавались чимось нереальним», – говорить жінка.
Потім Ольга віддала його матері всі документи сина, які вона мала, щоб та могла оформити пільги на допомогу.
«Я не претендувала ні на яку допомогу, бо у мене вже нічого немає, у мене забрали все. Ми з Миколою не були офіційно розписані. Не встигли. Хоча мали цілих чотири роки життя разом, щоб це зробити, але чомусь відкладали. Ми дуже хотіли дитинку, але в нашому випадку необхідно ЕКО, тому готувались це зробити, а вже потім і одружитись офіційно», – розповідає Ольга.
Хотіла як краще, але натомість від родичів загиблого посипались претензії.
«Пройшов якийсь час, я намагаюсь жити далі, імітую нормальність. Але одного дня мені телефонує старша сестра Миколи, яка до речі була моєю близькою подругою і нас познайомила.
І починає типу претензії висувати, що начебто я подала документи в суд, щоб отримати фінансову допомогу від держави родинам загиблих. Але я нічого не подавала, що мене сильно обурило. Але сестра Миколи разом з чоловіком пообіцяли, що розберуться в ситуації, поїдуть у військову прокуратуру і напишуть заяву, що це не від мене було звернення у суд.
Я вирішила сама з’їздити також у військову прокуратуру, щоб також розібратись в цій ситуації, бо хтось моїми руками жар загрібає. Була дуже здивована, що ніякої заяви в суд від мого імені не існує, що ніякої заяви від родичів Миколи також немає і не було. Виходить, що Миколина сестра таким чином просто хотіла дізнатись чи буду я претендувати на якісь кошти. Я сприймаю це як зраду, бо це ж люди моя сім’я, це моя подруга, сестра мого чоловіка, вона ж також в горі.
Шоковий стан мій був таким, що його не можна передати. Я тут одна у Вінниці, в мене нікого немає. Коля завжди знав, що я тут можу покластись на його сім’ю. Але не можу. Мама Миколи пообіцяла своїм іншим дітям, що поділиться з ними грішми, але при умові, що я буду ліквідована. Зараз я принципово виборюю своє право отримати допомогу. Я в суді доводжу наші з ним сімейні зв’язки.
У мене достатньо доказів, ми прожили разом чотири роки, в частині де він служив мене усі знають та підтримують. Знаю, що це довгий процес та дуже не приємний. Тим паче коли моя краща подруга, Миколина сестра пише заяву до суду, що вперше мене бачить і не знає хто я. Але не здамся, бо це вже справа принципова.
Ці гроші мені не потрібні. Я віддам їх людям, яким це потрібно, які постраждали від війни і втратили все, а їм нема кому допомогти. Бо так буде правильно, бо так би хотів мі Коля», – каже Ольга.
Співчуваємо жінці! Вічна пам’ять герою!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!