Кілька років тому в житті моєї мами сталася велика біда. Вона жила в селі, 60 кілометрів від райцентру. Навесні там сталася повінь, річка вийшла з берегів. А оскільки мамина хата неподалік – її повністю затопило. Будинок з дерева, старий, врятувати його виявилось неможливо. Врешті стіни почали гнити, з’явилася пліснява, грибок.
Я тоді відразу забрав неньку до себе. Та словами не передати, як важко вона все це пережила. Щодня плакала. Довелося її в лікарню на стаціонар поприділити, бо мало інфаркт не стався.
А потім жила вона з нами. Дружина досить добре з нею ладнала. Та вона багато працює, ще й діти підліткового віку, часто з ними не можемо знайти спільну мову.
Я бачив, що мамі не комфортно з нами. Вона все не могла знайти собі місце. Намагалася допомагати, та нічого не могла робити. Не так просто на чужій кухні приготувати. А вона в мене звикла до роботи, сидіти без діла й дивитися телевізор не буде. А тут квартира – ні у двір вийти, ні грядочку висадити. Це в’язниця для сільської людини!
І ось одного вечора я сидів на кухні й пив чай. Раптом мама підійшла до мене:
– Синочку, можна поговорити з тобою?
– Так, звичайно, мамусю!
– Мені краще буде в будинку для літніх людей. Скільки того життя залишилося? Відвези мене туди, бо я більше не можу.
Раптом мама заплакала.
– Невже тобі у нас погано? Тебе хтось ображає? – спитав я.
– Ні, все чудово. Та я тут зайва, я для вас тягар. Мені погано.
– Ну добре мамусю. Ти не нервуй. Але зажди трохи, я підготую всі папери, дізнаюсь, який заклад краще. Добре?
Минуло пів року. Я попередив неньку, аби зібралася. Вона взяла дуже мало речей. Я бачив, що мама сумна, і серце від того краялося. Ми сіли в автівку і поїхали. Раптом рідна запитала:
– А де той заклад? Далеко?
– Ще трошки. Потерпи. А краще спробуй подрімати.
Ненька заплющила очі й справді заснула. Вона й не помітила, як ми приїхали до її рідного села.
– Мамо, прокидайтеся, ми приїхали.
– Синку, а де це ми? Це що, моє село?
– Це ваш будинок для літніх людей! Щоправда, ми ще кілька кімнат добудували, аби можна було у вас на вихідні залишатися.
Мама мало не знепритомніла. Потайки ми з дружиною найняли бригаду і побудували новий будинок. Отримали невеличку компенсацію від держави, та більшу частину грошей назбирали самотужки. Оселя вийшла велика і затишна, все чистеньке і гарне.
Не передати словами, як ненька дякувала. Сльози котилися з очей в нас обох. Відтоді минуло кілька місяців. Щотижня ми усією сім’єю гостюємо у мами. Яка ж там гарна природа, це справжній відпочинок. А вона готує для нас усілякі домашні смаколики. Ми наче в санаторії.
Розумію, що далеко не кожен може зробити для мами такий подарунок. Та пам’ятайте, наші старенькі матусі теж заслуговують на комфорт і мають доживати віку в гарних умовах. Згодні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!