Я дуже люблю свою маму, вона добра людина, і ми завжди були дуже близькі. Та відколи вона вийшла на пенсію – з нею стало важко.
Річ у тім, що все життя ненька багато працювала, звикла так жити. З татом вона розлучилась вже досить давно. І ось зараз, їй 62 роки та вона пішла з роботи. Діти мої вже підлітки, з ними бавитись не треба. Я увесь час на роботі. Щовечора повертаюсь знесилена і намагаюсь приділити увагу сім’ї.
Та мамі важко. Вона телефонує мені кілька разів на день, аби просто поговорити. А на вечір хоче спілкуватися годинами. Розповідає про все на світі, що їла, що вдягала, про сусідів і ще якісь плітки. А в мене навіть слухати бракує сил. Ще й чоловік ходить і нервує, що я навіть у вільний час відсутня і не займаюсь вихованням дітей.
Одного дня я не витримала і прямо сказала мамі:
– Люба, я фізично не можу стільки говорити. Вибач. Я стомилася. Тобі треба знайти хобі – в’язати чи готувати.
– Ну звичайно, часу на рідну маму немає. Не переймайся, ще трохи та не буде мене. Ще шкодуватимеш, що не говорила зі мною.
Так прикро чути такі слова. Це ж справжня маніпуляція. Я завжди намагалась допомагати мамі. І фінансово, і моральною підтримкою. Невже я заслужила таке ставлення.
Не відповідати на дзвінки я не можу. Адже раптом щось сталося! А якщо кажу, що не маю часу довго говорити – ненька ображається. Порадьте, що робити? Як їй пояснити, щоб вона розуміла, що я її люблю, та не можу слухати годинами про все на світі.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!