Я з початку війни займався волонтерством. То одяг віддам у спеціальні заклади, чи продукти куплю. У мене є невелика квартира – то безкоштовна здав в оренду родичам з Маріуполя, які встигли вирватися того пекла. А ще у них є маленький син, то я інколи займаюся з ним українською мовою.
І от неодавно зі мною трапився такий випадок:
Львів, наш головний залізничний вокзал. Людей море – хто з Одеси, хто з Донецька. Словом, багато, що яблуку ніде впасти. І от до мене підходить молода жінка, років десь так до 30-ти на вигляд. З нею дитинка та песик маленький, чіхуахуа.
Дівчині було ніяково, але вона так старалася правильно говорити, що я дуже розчулився:
– Ось, ви заходите всередину, повертайте ліворуч і там буде великий коридор.
– Лєворуч. Зразуміла. Дякую!
– Тіма, але ми ж домовілісь!
– Ой, вібачте. Дякую!
Так, для когось зі сторони це б виглядало дуже смішно. Але мені стало так приємно, що люди вчать нашу мову! Так, з помилками, з акцентом, але стараються!
Однак, таких кадрів дуже мало, насправді. От у мене знайомого друга родичі приїхали з Луганську. Від машини живого місця нема, вони дивом вціліли
– Ох, как харашо у вас ва львовє. А гдє у вас можна кофє папіть?
– Кави? та на кожному розі є різні кав’ярні!
– Что? какіє ка….
– Ну ви ж хочете кави випити
– А ета ти пра кофє? Ну і такіє смєшниє у вас славєчкі! – регоче тітка.
Тоді я дуже посварився з родичами свого друга. Хіба це нормально – насміхатися з української мови?
Агов, люди, ви взагалі збожеволіли? Говорити мовою агресора під час війни – це просто дурість, інакше не назву!
Чого навчила мене ця історія?
Поки ми не будемо говорити державною, українською мовою, то не буде ніякої перемоги. Адже ми повинні не тільки брати зброю до руки, але й берегти свої цінності, культуру та найголовніше – мову!