Не розумію я жінок, які після розлучення готові роздерти свого колишнього на шматочки або пустити по світу голим-босим.
Навіщо? Кому це потрібно? Хіба ж від того легше?
Коли мій Назарчик заявив, що збирається від мене піти до іншої, бо я перестала його розуміти, леліяти і все таке інше, я не кидалася йому на шию, не виганяла в плечі з квартири, не благала залишитися.
Єдине, що я сказала:
– Ну, щасливо тобі. Речі збереш сам.
“Любий, дуже рада, що ми нарешті звільняємо одне одного з полону, в якому перебували останні 20 років. Завдяки тобі я навчилася багато-чому.
Я стала сильною і незалежною, бо всі свої проблеми вирішувала сама. Тебе ніколи не було поруч, коли мені грубіянили колеги на роботі, ти був далеко, коли я сиділа сама-самісінька у відділку поліції, бо мені вкрали дорогий телефон, тобі було не до дітей, коли в їхній школі почали вимагати хабарі.
В шлюбі з тобою я добряче накачала руки! Кожного разу, коли я несла з магазину важкезні сумки, тебе ні з того ні з сього затримували на роботі, яка вже давно не приносила жодного прибутку в наш дім. Я навчилася вкручувати лампочки і прибивати полиці. Навіть змішувач на крані кілька разів міняла – це взагалі неважко. Для тендітної жінки – саме те, що треба.
А ще… Я навчилася долати свої страхи. Пам’ятаєш, як страшно мені було сісти за кермо автомобіля вперше? Але я швидко опанувала це мистецтво, бо ж мав хтось возити твоє мляве тіло кожного разу, коли ви з друзями святкували черговий День народження. А уколи? Медсестра до нашого дому не могла приходити, це ж додаткові гроші, яких нам й так завжди бракувало. Довелося лікувати дітей самотужки. Пригадуєш, як після кожної ін’єкції мені тремтіли руки. Але валер’янка точно дешевша, ніж послуги медичного персоналу на дому.
Завдяки тобі я можу бути багатофункціональним працівником. Це ж ти приносив до хати такі копійки, що мені довелося гарувати на двох роботах і ще підшукувати собі випадкові підробітки на вихідних.
А найбільша моя вдячність тобі за те, що ти нарешті пішов з мого життя. Ти голосно грюкнув дверима, чекаючи почути за дверима мої тихі сльози. Сподіваюся ти таки почув…. моє полегшене зітхання, бо ж “кожен фініш – це, по суті, старт”.
А як би вчинили Ви на місці Ірини?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.