До 19 років я вільно спілкувався російською. Досить часто я розмовляв нею у рідному Львові, на навчанні у Польщі та навіть на передовій у Донецькій області.
Я писав російськомовні пости, а також вірші, які клав на музику. Мені це видавалось зручним, комфортним, універсальним. Більш того, отримавши поранення у 2015-му в зоні АТО, я продовжив «любить Украину на русском». Сперечатись було беззмістовно, бо за Батьківщину я жертвував найціннішим.
«Хто в праві мені дорікати за мову?», «Хто з вас був ладен віддати хоч частину з того, що віддав я?» Так думалося мені тоді.⠀
Допоки у моє життя не завітав Юрій Руф.
Не шукаючи відповіді на мої питання, він прийшов з десятками своїх.-
«Що відрізняє тебе від них на лінії фронту?»-
«Чи знайшов би рускій мір собі прихильників там, де б його мову не розуміли?»-
«Хіба доцільно битися з ворогом, поповнюючи його казну прослуховуванням його артистів?»⠀
Спитавши, Юрко встав і пішов, а я залишився з собою у пошуку рішень. Минув час. На честь Юрія Руфа називають вулиці по всій країні, а сам він спочив на Личакові, загинувши за нашу свободу. Не марно. Ані на мить.
Бо я знайшов правильні відповіді і передав їх сотням інших шукаючих. Я знаю, що справді «русский мир заканчивается там, где заканчивается русский язык».
Знаю, що іноземці пізнають нас не «по одёжке», а за мовою і традиціями.
Знаю, що немає місця відмазкам «мне так удобней», бо українцю не може бути складнішим вивчити рідну мову, аніж системи Javelin, NLAW чи тактичну медицину.
Я знаю, що кожен з нас про це знає, але принципово не хоче або боїться бути засміяним.
Не бійся. Не бійся так, як не боїшся одвічного ворога.Твоя Мова змогла вижити. Наші прадіди, прабабці вмирали за мову за нашу віру. Нас катували за українську, вони палили та нищили все наше. Тож, якою б недосконалою вона в тебе не була — пам’ятай: вона краща за будь-яку досконалу ворожу.
Автор: Ігор Шолтис
Напишіть нам в коментарях у Facebook!