Недавно я прочитала статтю, лейтмотивом якої було щось на кшталт: “Не дай вам Боже назвати переселенців біженцями! То ж така нетактовність!”
Повністю незгідна! Мені не соромно визнавати те, що біженка! А як інакше? Я втікала від російських загарбників з рідного Маріуполя, бо ті, не соромлячись, оголосили за мене викуп.
Я зараз знаходжуся в тому ж санаторії. Проходжу лікування. Розраховуюся за все з власної кишені, бо державне забезпечення потурбувалося тільки про оплату місця.
Йти кожного ранку на процедури через парк — це ще те випробування для моїх вух.
Тут постійно засідають чоловіки, які на увесь голос щебечуть російською мовою. Курять собі, жартують і заливаються сміхом. Чи мучить їх совість, що вони за стільки років незалежності України так і не навчилися розмовляти рідною солов’їною? Впевнена, що ні.
Але коли я ввечері прогулювалася алейками того ж парку і почула пісні Розенбаума — мало не вибухнула від злості. Підійшла і обережненько звертаюся:
– Любі друзі, ви, як-не-як, на території неньки-України знаходитеся. Мали б совість в такий непростий час такими дурницями займатися…
– Ты кто такая? Кто тебе вообще разрешил к нам подходить? Да мы в Донбассе воевали. Нам здесь все можно.
Я, звісно, пояснила, хто я така і де воювала, але результату нуль.
Не можу я зрозуміти наших людей! Скільки іще має часу пройти, щоб всі нарешті зрозуміли, якою цінною є наша держава, культура і рідна мова?! Я вірю в те, що колись такий день настане, але от якою ціною? Оце питання…
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Читайте Українське —
натисніть «Подобається»
Напишіть нам в коментарях у Facebook!