Мене звати Степан. Мені 56 років. У мене з коханою жінкою Людмилою є донечка Христя. І знаєте, я зрозумів помилку багатьох батьків – надто сильно любити своїх дітей. Бо потім це вилізає боком.
Христя вийшла заміж у 25. І після весілля попросилася пожити у нас в будинку. Чесно, ми з Людочкою щиро раділи. Ну бо молодята будуть поруч з нами, помалу собі відкладуть на власне житло. У нас будинок на 4 кімнати та є ще тераса, місця вистачало. Зять Олег працює на меблевому заводі, тому часто мені по господарстві та з ремонтом допомагав.
Після весілля Христя одразу завагітніла. Звісно, ми від щастя аж плакали – станемо дідусем та бабусею. Всю вагітність біля неї бігали, як курчата за квочкою. Навіть записали її народжувати у приватний пологовий будинок, а не в державний. Так у нас з’явився перший внучок Андрійко.
А через рік Христя знову народила дівчинку Оксанку. А потім ще був Сергійко та наймолодша Катруся. Між ними всіма різниця у рік. Донька та зять так штампували тих дітей, наче на заводі. Звісно, доглядати за 4 малюками дуже важко, ще й коли така мала різниця у віці. Тому Людмила звільнилася з роботи та допомагала доньці з вихованням.
Декілька місяців тому Христя вирішила вийти на роботу. Мовляв, хоче не нянькою бути, а будувати кар’єру. І всі обов’язки тоді лягли на плечі Люди. На щастя, я міг інколи взяти роботу додому та допомогти жінці з онуками. Ну але ми вже не такі моторні, нема тої енергії. А діти бігають, галасують, плачуть, викрикають. Здається, що вони скоро хату догори ногами перевернуть. Кожному треба приділити увагу, нагодувати, заколисати, погратися, ввімкнути якийсь мультик.
На дитячий майданчик ми ходимо всі разом. Я дивлюся за хлопчиками, а жінка грається з дівчатками. Бо одному за 4 розбишаками дуже важко слідкувати.
Але після того, як діти награлися, ми йшли додому. І не відпочивали, а займалися господарством! Люда готувала вечерю для Христі та Олега, я прибирав розгардіяш у квартирі, пилососив, витирав пилюку. Вже ввечері я ледь не засинав над раковиною, коли мив посуд.
Христя з Олегом тільки нарікали на свою роботу:
– Ох, як я втомилася, піду в душ відпочину.
– Доню, ну ти може з дітками пограйся. Бо вони вже забули, як мама рідна виглядає.
– Тату, я втомилася за 8 годин в офісі, ти не розумієш?
Мене така її поведінка дуже засмучувала та навіть дивувала. Ми з жінкою не роботи, також хочемо якось відпочити після внуків. Тільки ні Христя, ні Олег нас не чули.
Вже здавалося, що вони забули навіть за власну квартиру. Бо гроші йшли на комунальні послуги, на продукти та одяг. Христя зголосилася розпоряджатися родинним бюджетом, і я їй віддавав свою зарплату. Ніяких боргів у платіжках не було, холодильник повний від продуктів. Однак, то донька собі купить багато косметики. то зять ходить з новим телефоном. І ми дуже з жінкою сумнівалися, що це куплено суто на їх зарплатню.
Тиждень тому Олег забув телефон вдома, коли поспішав на роботу. Добре, що докумекав зателефонувати до мене з телефону друга та попросив привезти на офіс. Онуки якраз спали, жінка готувала обід. Я завів машину та хутчіше поїхав до Олега.
І тут бачу, як на його екрані висвітилося повідомлення від доньки Христини. Не знаю чому, але рука потяглася до телефону. А там смс “Вони мене вже дістали. Висять на шиї, як паразити. Ніякого особистого простору вдома”. І декілька злих смайликів в кінці речення.
Мене таке нахабство просто вивело з рівноваги. Єдина донька, якій ми допомагаємо, такі огидні речі пише. Що ми, її батьки, дістали! І ще й паразитами назвала. Ну як так можна говорити про батьків? Де ми пропустили той момент у вихованні, що Христя перестала нас поважати?
Я про все розповів Люді. Вона довго плакала, жалілася. І ми вирішили виселити дітей та онуків з будинку. Ввечері, коли Христя та Олег прийшли з роботи, на них чекала серйозна розмова:
– Ви завтра маєте з’їхати. Максимум – субота.
– Тату, ти про що?
– Ну я знаю, що ми тебе дуже дістали і що ми паразити.
– Тату, а яке ти право маєш лізти у чужий телефон та читати смс-ки?
– Христино, ти дуже довго сиділа у нас на шиї. А тепер вже час ставати самостійною. Так що речі в зуби і поїхали.
Діти переїхали у суботу. Знаю, що зупинилися у свекрухи. Але у пані Ярослави Семенівни двокімнатна квартира, вона бідолашна, на кухні спить.
Мене не картає совість за те, що вигнав доньку з онуками геть. Ні, навпаки – жалію, що раніше цього не зробив. Бо таку наглоту треба проганяти геть. Це донька та зять справжні паразити, а не ми з жінкою.
Зараз у нас все спокійно. Ми почали більше часу проводити разом, то підемо у парк на прогулянку, то кудись у кафе. Завели песика породи такса. Жінці, до речі, запропонували повернутися на колишню роботу, бо якась там працівниця вийшла у декретну відпустку.
Я не буду першим телефонувати до Христі та просити вибачення. Єдине, у чому я винен – надто сильно розбалував доньку.
От і таке в житті може бути, що для рідної дитини ти будеш ворогом номер один.