Галина Петрівна гадала, що син зустріне на вокзалі та відвезе додому. Однак, на годиннику 12.30, а Юрка все нема. Добре, що пані Галина знала домашню адресу та номер маршрутки.
– Агов, а чому ніхто любих гостей не зустрічає? Я сама маю тягти ці важкі сумки з подарунками?
– Ура, бабуся приїхала! – кинулися внуки їй в обійми. З ванної кімнати вийшла Віта. Її руки тремтіли, очі червоні від сліз. Ще й рукою праву щоку затуляла.
– А це що таке?
– Та зуб болить.
Пані Галина взяла Віту за руку. На щоці красувався синець фіолетово-жовтого відтінку.
– Я сама працюю стоматологом і точно знаю, що це не зуб. Де Юра?
– Та він вчора щось пізно повернувся додому, з колегами після роботи в бар пішли. Будь ласка, ну не чіпайте його, він трохи не в гуморі.
Пані Галину шокували такі слова. Вона навіть босоніжки не зняла, кинула пакети з продуктами на підлогу та фурією побігла до спальні. Юра, наче той король, вивалився на дивані та хропів. У кімнаті стояв запах перегару, що аж голова розболілася.
– Шановний, прокидайся! – різко схопила Юру за ногу та потягла з ліжка.
– Мамо, ти що, припухла? Що ти робиш?!
– Та от побачила, який ти макіяж своїй жінці зробив. Дуже гарно, просто слів нема!
– А чого вона на мене вчора кричала? Я що, не маю права зі своїми пацанами зустрітися? Раз дав – і все, закрила ротик, ходить, як шовкова. От Вітькова Машка тиха і спокійна.
Пані Галині ще ніколи не було гидко так на душі. Невже це її син? Ні, то не Юрко. Він на таке точно не здатен. Не так вона його виховувала.
– Віто, де валізи? Ану діставай!
– У шафі. Але вам навіщо, ви ж тільки приїхали?
– А то я не собі. То я цьому слабаку речі пакуватиму.
– Ма, не кричи. Дай води, бо голова розколюється від твоїх криків.
– Послухай мене сюди. Взяв руки в ноги та зібрав манатки. Аби я тебе тут не бачила. Де ключі? Ану дав сюди!
Через 10 хвилин Юра зібрав свої речі у валізу. Щось пробурмотів під носа, грюкнув дверима. Віта сильно переживала за чоловіка, хотіла вибігти з квартири та покликати його додому.
– Не смій. Краще ходімо на кухню, я такий смачний пляцок спекла. А потім хочу піти з онуками на прогулянку. Так давно своїх карапузиків не бачила, дуже скучила!
Пані Галина добре провела час з Вітою та онуками. У суботу пішли в парк атракціонів та на мультфільм. В неділю всі разом пішли на службу Божу, помолилися за перемогу в Україні. Потім погуляли на дитячому майданчику, разом пообідали смачнезними бабусиними варениками з домашньою сметанкою.
– Насправді, Юра не такий. То відколи він почав працювати з Віктором, то дуже змінився. Став таким.. Таким байдужим. Що не попрошу – не хоче допомагати.
– Тьфу, з поганою компанією зв’язався. Ну нічого, думаю, ці дні десь переночує, набереться розуму, приповзе до тебе на колінах.
– Але..
– Ніяких але. Ти себе повинна цінувати. Повір, я колись такою ж наївною була. Дозволяла чоловікові об себе ноги витирати, принижувати, підіймати руку. А коли то все побачив Юрчик – то я зрозуміла, що час поставити на цих знущаннях крапку. Зібрала його речі, виставила за двері і розлучилася.
У неділю ввечері хтось постукав. На порозі стояв Юра, весь мокрий до нитки через дощ:
– Віт, вибач. Я був таким дурнем. Я..
– Що, синку, усвідомив свою помилку? Совість гризти починає?
– Так. Я вже сказав директору, що не хочу більше працювати з Віктором, хай мене в інший відділ переведе. Він мені більше не друг.
– Бачиш, синку – двічі переночував десь на вулиці і вже знаєш, що жінку треба шанувати. Добре, що я приїхала, але мені вже час на вокзал. Юра, ану бери речі, викличи мені таксі!
А що б ви зробили на місці пані Галини? Вірите, що Юра виправиться?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!